Схеми планування

Генеральні плани

Детальні плани

Методи розрахунків, прогнозування, моделювання в містобудуванні. Варіанти містобудівних прогнозів, збалансованість розвитку населених пунктів і територій

Українська містобудівна школа була провідною у Радянському Союзі. У повоєнні роки в Україні численні напрацювання науково-проектних інститутів з планування території використовувались міністерствами, їх науковими установами, Академією Наук України при розробленні планів і прогнозів соціально-економічного розвитку України та її регіонів, довгострокових програм науково-технічного прогресу, а органами місцевого самоврядування - при забудові населених пунктів. Зокрема, за замовленням Держплану для обґрунтування розміщення промислових новобудов була підготовлена характеристика міст України та наявних у них резервних промислових площадок. Перелік таких площадок з умовами їх освоєння було виявлено при розробленні схеми районного планування Кременчуцького гідровузла та направлено в союзні міністерства, які використали це при розміщенні низки промислових підприємств у мм. Кременчузі, Черкасах тощо.

Найважливіші містобудівні роботи (Зведена схема планування територій раднаргоспів України, генеральні плани Києва, Донецька) розглядались на найвищому державному та партійному рівнях. Схеми районного планування областей, генеральні плани обласних центрів, великих промислових і курортних міст затверджувались урядом. Вся ця містобудівна документація фінансувалась з державного бюджету.

Однак, в останні десятиріччя увага до територіальної складової управлінських рішень значно зменшилась. У стратегічних програмах розвитку України, які приймалися змінюючими одна одну владними структурами, ця складова практично відсутня. Це ж стосується і нинішньої програми реформ. Пропозиції щодо реформування адміністративно-територіального устрою не враховують вирішення з планування територій. Ігнорується й необхідність реалізації поліцентричної моделі територіального розвитку України.

Перехід до фінансування містобудівних робіт за рахунок дефіцитних місцевих бюджетів (особливо сільських) практично заблокував їх виконання і, відповідно, призвів до критичного скорочення кількості профільних спеціалістів. Унаслідок значного скорочення державного фінансування занепадає і містобудівна наука.

Усе це негативно позначається на якості прогнозних документів, на вирішенні головних проблем розвитку держави. Прикладом цього є Стратегія розвитку Києва до 2025 року, яка не враховує значну обмеженість та найвищу в країні вартість територіальних і інших ресурсів, що мають бути спрямовані, перш за все, на вирішення пріоритетних завдань розбудови міста – збереження, збагачення та ефективне використання унікальності його природної та історико-культурної самобутності, закріплення місця Києва в конкурентній системі європейських і світових столиць.

Тому метою планування території має бути таке людиноцентричне її впорядкування, яке дозволяє зберегти та посилити конкурентоспроможність у залученні державних і приватних (у тому числі іноземних) інвестицій. Для цього необхідно визначити внутрішній потенціал територій. У розвинутих країнах світу діє принцип: державна підтримка регіонам, населеним пунктам надається не на задоволення потреб, а на розвиток можливостей. Тому завдання планування території – розкрити ці можливості, визначити найбільш ефективні заходи з їх реалізації.

Індикаторами якості містобудівної документації та успішності її реалізації мають бути зростання вартості землі та іншої нерухомості, приріст робочих місць (перш за все високотехнологічних), позитивна динаміка міграційних процесів.

Але сучасний стан містобудівної науки та практики, законодавчої та нормативно-методичної бази, інституційної та кадрової складової не дозволяє ефективно вирішувати ці важливі завдання. Зміст сьогоднішніх містобудівних проектів здебільшого носить відбиток радянських часів.

Наприклад, у генеральному плані при розрахунку потреби в територіях закладається середній розмір житлової забезпеченості – 27,5 кв. м на людину. Такий показник доречний лише при плановій економіці, коли держава безкоштовно надає своїм громадянам квартири згідно зі встановленими нею нормативами. У нових соціально-економічних умовах цей розрахунковий показник вже не працює. У Києві в 2008 році десяту частину приросту житлового фонду забезпечило будівництво 253 приватних будинків із середньою площею 471 кв. м, де житлова забезпеченість складає 160-180 кв. м на людину. У той же час сьогодні, як і раніше, 40 відсотків киян мають менше, ніж по 14 кв. м.

Найважливішим завданням генерального плану має бути забезпечення оптимальної часової доступності кожного жителя до місць його повсякденної діяльності. Адже ще К. Маркс говорив, що в суспільстві майбутнього мірилом багатства буде кількість вільного часу.

Спираючись на застарілі ДБН, у генпланах передбачається збільшення кількості лікарняних ліжок (зараз в програмі реформ мова йде про їх скорочення), забезпечення тільки 70% дошкільнят дитячими садками (за сучасними стандартами має бути 100 %) і т.д.

На жаль, життєве середовище в Україні як об'єкт містобудування знаходиться в кризовому стані. За радянських часів у взаємодіючій тріаді «природа – людина – виробництво» пріоритет віддавався останньому - промислові підприємства насильно «заштовхувалися» в протипоказане середовище на шкоду природі та людині. Ці негативні процеси посилилися в останні десятиріччя. Не працює безліч містоутворюючих підприємств, а серед тих, що працюють, значну частину складають низькотехнологічні, ресурсоємні, екофобні об'єкти з низьким рівнем заробітної плати. У результаті рівень деградації життєвого середовища, природної та техногенної небезпеки, зношеності комунальної інфраструктури набув загрозливих масштабів. Інвестиції концентруються переважно в Києві, в інших найбільших містах, в обласних центрах, що визначає спрямованість людських міграційних потоків. Вимивання трудового й інтелектуального капіталу з малих міст і сіл призводить до того, що населення, яке залишається там, не може адаптуватися до зростаючих темпів науково-технічних інновацій і немов би випадає з сучасних цивілізаційних процесів.

В сучасному світі зростаюча роль містобудування обумовлюється кардинальним підвищенням значущості територіальних факторів при обґрунтуванні стратегій соціально-економічного розвитку та виробленні механізмів їх реалізації. Це пов'язано з підсиленням соціальної спрямованості економіки, коли її поступ вже не мета, а засіб вирішення соціальних задач. Головною метою розвитку стає створення та підтримання повноцінного життєвого середовища для кожного громадянина, незалежно від місця його проживання. Тому світ демонструє підвищення ролі простору в ефективній модернізації. Бо сам простір розглядається вже не просто як пасивний реципієнт, як вмістилище різних видів діяльності, а як сукупність конкурентних переваг і обмежень розвитку, які визначають ступінь привабливості території і є основою для залучення інвестицій і забезпечення динамічного зростання.

Можливість такого підходу обумовлюється і докорінними змінами структури економічної діяльності в постіндустріальний період, унаслідок чого інвестиції все в більшій мірі тяжіють не до покладів корисних копалин, місць концентрації традиційних видів промисловості, а до ареалів з високою якістю умов життя та трудового потенціалу, соціального капіталу, розвинутою інноваційною, фінансовою, комунальною інфраструктурою. Ці умови, що змінюються від місця до місця, визначають територіально диференційований ступінь ефективності бізнесу, який є головною рушійною силою розвитку.

Значущість просторових факторів підсилюється у зв’язку з тим, що (на відміну від інших ресурсів багатоцільового використання) територія амобільна і зростає абсолютна та відносна обмеженість цього ресурсу. За другу половину ХХ століття площа суші в світі, що припадає на одну людину, зменшилась з 5 до 2 га, а освоєння земель, які залишились, потребує все більших витрат. Територія стає одним з головних системоутворюючих факторів, які визначають можливості подальшого розвитку суспільства.

Крім того, у сучасних умовах глобалізації провідні аналітичні центри планети передбачають зростання запеклої конкуренції за володіння газом, нафтою, землею та водою. Але ж ці чотири ресурси – складові елементи території. Як проголошується в Маніфесті нової урбаністики, який було прийнято Європейським Союзом у 2008 році, контроль за розвитком міст можливий шляхом підсиленого контролю за використанням їх територій. Це ж стосується і регіонів.

Усе це підвищує значущість планування територій. Але справа не просто у відновленні планомірного розроблення містобудівної документації. Важливо визначити, якими в сучасних умовах мають бути їх цільова спрямованість і зміст. Безперечно, що нові загальносвітові виклики цивілізаційного розвитку вимагають нової якості робіт з планування територій. Без перебільшення можна сказати, що від їх розроблення та реалізації багато в чому залежить доля людства. Адже містобудування – це вузол перетину основоположних соціальних, екологічних, економічних і політичних чинників життєдіяльності суспільства, і роботи з планування території мають сприяти йому адаптуватись до цих викликів.

При плановій економіці міністерства та відомства надавали розробникам містобудівної документації свої прогнози щодо переліку та термінів будівництва нових і розширення існуючих виробничих об’єктів. Хоча при цьому не бралося до уваги, чи існують у відповідному регіоні або населеному пункті необхідні територіальні, людські, екологічні й інші ресурси. У ринкових умовах роботи з планування територій не можуть отримувати ззовні чи самі визначати конкретні переліки новобудов, суб’єктів і однозначних термінів відповідних дій щодо змін у використанні території. Ці роботи планують не інвестиції, а організацію території з метою створення повноцінного життєвого середовища. Відповідно до цього, у містобудівній документації на основі комплексної оцінки території, аналізу всієї сукупності передумов і обмежень розвитку має бути сформульована прийнятна для влади, бізнесу та громадян місія об’єкту планування (як вищого сенсу його існування), стратегічне бачення майбутнього цього об’єкту й обґрунтовані для їх реалізації концептуальні пропозиції щодо найбільш доцільних видів і масштабів використання території.

Тому зрозуміло, що наявність тільки такої документації недостатня для започаткування проектування та спорудження відповідних об’єктів. Між ними - визначений законодавством перелік вишукувальних і проектних робіт, для яких містобудівна документація - лише перший, початковий крок цього процесу. Тому треба відмовитись від детальних розрахунків майбутнього розвитку окремих галузей економічної та соціальної сфер (це справа спеціальних галузевих проектів), а їх потребу в територіях визначати за укрупненими нормативами.

Перш за все, це відноситься до найбільш масового виду таких робіт як генеральні плани населених пунктів, особливо міст. Адже в містах України сконцентровані не тільки величезні матеріальні та духовні багатства, але й основні існуючі та майбутні проблеми розвитку країни. Світовий досвід доводить, що міста (особливо великі) завжди були і є основною ареною визрівання та прояву найбільш гострих соціальних і політичних конфліктів. Тому проблеми економічного відродження України, суспільної стабільності, національної безпеки – це здебільшого проблеми розвитку її міст.

У генпланах, виходячи з їх сучасної цілеспрямованості, не має планувального сенсу автономно визначати переліки та проектувати розміщення окремих об’єктів по кожній галузі міського господарства. Маніфест нової урбаністики одним з головних завдань цих робіт визначає створення комфортного та безпечного життєвого середовища, яке сприятиме соціальній згуртованості людей, толерантному відношенню їх один до одного незалежно від расових, національних і культурних відмінностей. Особливо це стосується великих міст. Далай-лама казав: «Велике місто – це вміння жити разом».

Визначаючи зміст містобудівної документації, слід враховувати зміну її адресатів. У радянські часи, за відсутності приватної власності на землю та інші засоби виробництва, основним споживачем містобудівної документації була влада. Гриф «таємно» не дозволяв громадянам дізнатися, яке майбутнє їм проектується. Сьогоднішній зміст цієї документації наводить на думку, що вона не спрямована на запити конкретного споживача. Мабуть саме тому містобудівна документація перевантажена зайвою інформацією, яка не має планувального сенсу і перетворює пояснювальні записки на товстелезні томи.

У сучасних умовах рішення цієї документації мають бути спрямовані на задоволення взаємоузгоджених інтересів:

- суспільно відповідальних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування - для обґрунтування змісту їх оперативної та стратегічної діяльності, оскільки роботи з планування території мають виявляти існуючі та потенційні конфлікти в розвитку територій і пропонувати запобіжні заходи щодо їх нейтралізації;

- бізнесу, рекомендуючи йому найбільш ефективні та суспільно вигідні види та місця інвестування;

- громадян, які мають отримати розгорнуті в часі, всебічно обґрунтовані та прийнятні для них перспективи розвитку своєї території, сприяти подоланню їх відчуження від прийняття рішень, що стосуються їх майбутнього й їх нащадків.

У сучасних умовах органи місцевого самоврядування не мають конкретно визначеної мети та довгострокової програми своєї діяльності. Поряд з іншими причинами загальнодержавного характеру, це сприяє зростанню на місцях соціально-політичної інертності населення, втраті почуття соціальної перспективи та об’єднуючої ідеї майбутнього розвитку.

У результаті розроблення генерального плану має з’явитись не тільки обґрунтований прогноз розвитку поселення, але й консолідуюча ідея, що буде сприяти вихованню економічно і соціально активних громадян, їх об’єднанню для досягнення зрозумілої всім спільної мети з покращення умов їх життєдіяльності. Зміст генерального плану визначається і тим, що він має розглядатись як засіб виявлення протиріч у розвитку населеного пункту та розроблення пропозицій з їх подолання. Це дозволить завчасно попереджати органи місцевого самоврядування про характер і час можливого загострення таких протиріч для здійснення запобіжних дій і зняття соціальної напруги.

Для налагодження прагматичного діалогу з бізнесом доцільно (за досвідом розвинутих країн) визначати переліки та умови використання резервних земельних ділянок для різних видів діяльності. Так, в Канаді, Великій Британії створені і активно використовуються каталоги таких ділянок (у тому числі непрацюючих промислових і інших об’єктів). У Чехії, Словаччині місцева влада для залучення інвесторів забезпечує (за підтримки національної та регіональної влад) попереднє інженерне облаштування таких ділянок.

Матеріали генеральних планів та іншої містобудівної документації мають використовуватися для розроблення бізнес-паспортів територій, в яких рекламувалася б їх інвестиційна привабливість.

Для громадян важливо, що вони стануть активними учасниками процесу формування свого майбутнього. Відкритість рішень генерального плану має дозволити використовувати їх і як засіб контролю з боку територіальних громад за діями органів місцевого самоврядування щодо ефективного розвитку поселень.

У процесі розроблення та реалізації містобудівної документації має бути започаткований постійний діалог між всіма суб’єктами територіального розвитку. Це сприятиме формуванню солідарної відповідальності цих суб’єктів за долю своєї малої батьківщини. У такому діалозі автори цієї документації (виходячи з принципів сталого розвитку) мають відігравати роль адвокатів майбутнього, застерігаючи партнерів від прийняття рішень, які мають лише короткостроковий ефект і можуть зашкодити інтересам нащадків. Бо, як відомо, для забезпечення сталого розвитку необхідно враховувати рівність прав як сьогоднішніх, так і майбутніх поколінь на ресурси зростання. Зміст містобудівної документації, виходячи з її життєвої значущості для громадян України, має зробити її важливим політичним документом. Вбачається, що її рішення мають увійти до передвиборних програм політичних партій, особливо кандидатів у депутати по мажоритарних округах, і використовуватися для боротьби за вплив на майбутніх виборців.

Сучасна спрямованість і зміст містобудівної документації мають враховувати, що, як зазначається в низці стратегічних прогнозів, розроблених останніми роками на глобальному та європейському рівнях, вже найближче десятиріччя загрожує світові соціальними й екологічними катастрофами. В Україні внаслідок відсутності дієвої державної регіональної політики збільшуються територіальні відмінності в рівнях соціально-екологічного розвитку та в умовах життя людей. А це провокує нарощування соціальної напруги.

У доповіді «Глобальні ризики», підготовленій до початку цьогорічного Всесвітнього економічного форуму в Давосі, підкреслюється, що зростання соціальної нерівності і пов’язані з цим збурення людей (а це дуже актуально для України) на 43% ймовірніше, ніж природні катаклізми, та на 15% руйнівніше за цунамі та повені.

За останні 50 років 15 з 24 екосистем світу занепали. Методика визначення темпів економічного зростання не враховує екологічних витрат. За розрахунками Світового банку, вартість деградації довкілля та втрачених природних ресурсів у Китаї за останні 10 років дорівнює офіційним темпам зростання ВВП.

Якщо не змінити традиційні методи розвитку економіки та споживацький уклад життя людей, то в 2050 році людство для виживання потребуватиме 2,3 ресурсів планети, що поставить під сумнів можливість його існування.

Для запобігання цьому пропонується формування нових масштабних можливостей для бізнесу по трьох напрямах: створення та перетворення місць і способу життя; покращення й управління біоємністю та екосистемами; розвиток нових структур фінансування та співробітництва з метою розвитку перших двох напрямів. Це може дозволити побудувати в 2050 році такий світ, де 9 млрд. землян зможуть гідно жити в рамках існуючих ресурсів нашої планети без шкоди для екосистеми. Шляхом досягнення такої мети є підвищення ефективності використання ресурсів у 5-10 разів, зокрема подвоєння виробництва сільськогосподарської продукції без розширення посівних площ і використання води.

Особливі проблеми пов’язані з розвитком міст, населення яких у наступні 40 років збільшиться вдвічі, і де концентруються найбільші екологічні загрози та ризики виникнення соціальних конфліктів. Тому необхідні нові підходи до проектування та трансформації міської мережі з тим, щоб мінімізувати відходи та забезпечити людей основними об’єктами добробуту, ефективними з точку зору використання ресурсів. Такі спеціально сплановані міста вже заново побудовані в ОАЕ та КНР. Лондон, Сеул, Дакка, Новий Орлеан планують увести природну складову в проекти свого розвитку.

Аналогічні вимоги перед змістом містобудівної документації ставить і Закон України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року». Установлена необхідність у всіх прогнозних і проектних документах (у т.ч. містобудівних) проведення оцінки екологічних наслідків запропонованих рішень, перегляду з екологічних позицій раніше розроблених генпланів великих міст. Тому при прийняті рішень у роботах з планування територій має бути кардинально підсилена роль екологічної та соціальної складових. Розвиток населених пунктів має здійснюватись, перш за все, шляхом використання їх внутрішніх територіальних ресурсів. Це забезпечить доступність, компактність міського плану, збереження прилеглих цінних природних ландшафтів, сільської поселенської мережі. У 2002 році Рада Європи прийняла спеціальне рішення про захист сільських поселень як унікальних природно-культурних утворень, як колиски культури, як основи біологічного різноманіття. Крім того, у світі зростає чисельність населення, збільшується потреба в продовольстві, а умов для розширення посівних площ практично немає. Звичайно, місто потребує використання прилеглих територій. Але вирішуватися це повинно на основі широко розповсюдженої за кордоном міжмуніципальної співпраці, можливість якої передбачена нашою Конституцією: територіальні громади, що є сусідами, на добровільній, договірній і взаємовигідній основі об'єднують свої ресурси для вирішення спільних проблем розвитку. Генплани, схеми планування територій районів мають обґрунтовувати склад таких міжмуніципальних утворень.

Важливим критерієм ефективності використання території та прогнозування параметрів її розвитку має бути збереження і збагачення своєрідності архітектурного вигляду, історико-культурної спадщини, природних і культурних ландшафтів, що мають особливу наукову, екологічну, містобудівну, оздоровчу, рекреаційну та господарську цінність. Така своєрідність повинна розглядатись як найважливіший ресурс розвитку і потребує захисту від нівелюючого катка глобалізації, яка спонукає до стандартизації використання простору.

У значній мірі цілеспрямованість і зміст містобудівної документації обумовлюються її місцем у загальнодержавній системі прогнозних, програмних і проектних документів. Суттєвим недоліком існуючої державної політики модернізації країни є відсутність взаємопов’язаності окремих ланок цієї системи. На територію кожної адміністративно-територіальної одиниці нескоординовано розробляються два типи таких документів: з планування території та соціально-економічного розвитку.

Унікальні переваги робіт з планування територій полягають у тому, що їх вирішення:

- безпосередньо орієнтовані на людину, на задоволення сукупності її духовних і матеріальних потреб;

- мають міжвідомчий характер і покликані взаємоузгодити на конкретній території різновекторні галузеві інтереси, загальнодержавні, регіональні та місцеві пріоритети;

- пов'язані з використанням основи національного багатства – землі.

Усе викладене є складовою моделювання майбутнього території, що проектується, яке доповнюється пропозиціями щодо функціонального зонування простору та взаєморозміщення відповідних видів діяльності, розселення та випливаючого з нього розвитку інженерно-транспортної інфраструктури.

Другий тип документів (прогнози і програми економічного та соціального розвитку АР Крим, областей, районів, міст, регіональні стратегії розвитку) розробляється на перспективу 1-7 років. Тому вони не можуть містити системного аналізу можливих довготермінових наслідків своїх рішень, доказів, що вони не суперечать стратегічним завданням розвитку територій. Схеми планування територій розробляються приблизно на 20-річну перспективу, а фактично на термін, тривалість якого залежить від нашої можливості зазирнути вглиб майбутнього, виходячи з рівня наших сьогоднішніх знань. Генплани – безстрокові.

Головна перевага містобудівної документації полягає в тому, що в ній на основі багатофакторної оцінки території (включаючи як внутрішній, так і зовнішні чинники) визначаються неприв’язані до конкретних термінів реалізації порогові можливості використання території для відповідних видів діяльності. Перевищення порогових можливостей загрожує суттєвими економічними, соціальними, екологічними та політичними втратами.

Таким чином, містобудівна документація визначає на віддалену перспективу поле потреб і можливостей простору, а роботи з прогнозування і програмування соціально-економічного розвитку, виходячи з реальних можливостей держави на середньо- та короткостроковий періоди, забезпечують поступове заповнення цього поля. Тому роботи з планування територій безперечно мають бути першоосновою при розробленні та реалізації всієї загальнодержавної системи прогнозних, програмних і проектних робіт з розвитку країни, включаючи розміщення об’єктів всіх галузей економіки, розселення людей, структуру землекористування, охорону природи та історичного надбання, природно-техногенну безпеку, інфраструктурне облаштування територій, удосконалення адміністративно-територіального устрою.

Це ж стосується і бюджетних програм, які (відповідно до Бюджетного кодексу України) розробляються головними розпорядниками бюджетних коштів для визначення та реалізації сукупності заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети, що потребує не менше 3-х років.

При коригуванні Генеральної схеми планування території України слід врахувати, що відповідно до затвердженої Кабінетом Міністрів України Державної програми розвитку внутрішнього ринку передбачається розроблення довгострокової (на 15-20 років) програми просторового розвитку країни, збалансованої по основних соціально-економічних показниках за галузями та територіями.

Безперечно, з поповненням наших знань і виконанням указаних робіт з’являтиметься потреба в коригуванні містобудівної документації. Тому доцільно на основі моніторингу ситуації кожні п’ять років (за необхідності) вносити в неї певні зміни і відповідно продовжувати термін її дії.

Важливо після розроблення містобудівного проекту проаналізувати його здатність адаптуватися до можливих змін умов розвитку. Як реагуватиме він, наприклад, якщо буде затримуватись або стане взагалі нереальною можливість освоєння певних нових територій або спорудження магістральних інженерних комунікацій? Якщо суттєво зміняться інвестиційні можливості, вартість землі, норми та пріоритети її використання, чисельність населення, житлові стандарти? Чи зможе у цих випадках раціонально розвиватись об’єкт проектування за рахунок зміни наміченої етапності розвитку? Така «перевірка на міцність», розгляд відповідних сценарних варіантів, включаючи альтернативи черговості реалізації з оцінкою їх наслідків, дозволяє впевнитись у сталості рішень проекту.

Коментарі   

 
0 #1 Олег 10.10.2015, 00:32
Єдиний, мабуть в Україні, системний і чесний погляд на проблему розвитку середовища проживання людини.
Спасибі
Цитата
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити